НИМИ ПИШАЄМОСЬ
У Ясенівській середній школі навчався Богдан Дурняк(1956, Підгірці)— український учений у галузі комп'ютерних технологій друкарства, доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України.
Богдан Васильович Дурняк народився 12 червня 1956 року в с. Підгірці Бродівського району на Львівщині. В 1973 році вступив до Українського поліграфічного інституту, який закінчив за спеціальністю "Автоматизація і комплексна механі-зація процесів поліграфічного виробництва". Відтоді усе його життя було пов'язане з науково-дослідницькою діяльністю в галузі проектування систем автоматичного керування, математичного моделювання технологічних процесів та інформа-ційних технологій у видавничо-поліграфічній галузі. Він автор понад 330 наукових праць, серед яких 5 монографій, 12 навчальних посібників, 10 патентів на винаходи. Створив науковий напрям та наукову школу, під його керівництвом захищено 4 кандидатські та одна докторська дисертації. Вшановуючи його здобутки у галузі, 2003 року Богдана Васильовича було обрано ректором Української академії друкарства. На цій посаді він доклав значних зусиль, щоб вивести заклад на якісно новий рівень організації наукового, навчального та виховного процесу відповідно до тих вимог, які диктує сьогодення.
УАД - вищий навчальний заклад IV рівня акредитації, який готує фахівців для видавничо-поліграфічної галузі, організацій книгорозповсюд-ження. На 5 факультетах УАД навчаються 6000 студентів, здобуваючи освіту за 7 напрямами та 20 спеціальностями. На 19 кафедрах здійснюють навчальний процес і ведуть наукову роботу 35 професорів, докторів наук, 195 доцентів, кандидатів наук, передаючи студентам знання, свій професійний та життєвий досвід. Зокрема, ректор академії Б.В. Дурняк докладає значних зусиль, щоб випускники академії стали високоерудованими профе-сіоналами, патріотами, які свідомо працюватимуть для розвитку українського книговидання.У своїй діяльності Богдан Васильович багато уваги приділяє оперативному осучасненню навчального процесу, відповідно до тих кардинальних змін, які в останні роки відбувалися у видавничо-поліграфічній галузі та ЗМІ України. Його зусиллями було внесено зміни в організацію навчально-наукового процесу, застосовано нові підходи до підготовки кадрів, розширено перелік спеціальностей та здійснено необхідне переоснащення матеріально-технічної бази академії.Особливу увагу Богдан Васильович приділяє міжнародній співпраці, адже це сприяє розвитку актуальних наукових напрямів, адаптації до вимог європейського ринку праці, інтеграції в єдиний освітній простір. Академія уклала угоди про співпрацю із науковими, навчальними та виробничими установами і підприємствами Німеччини, Польщі, Великої Британії, Росії, Словаччини, Бельгії, Нідерландів та ін.Наполеглива праця Б.В. Дурняка високо пошанована колегами та суспільством. 2006 року він став заслуженим діячем науки і техніки України. 2005 року обраний почесним доктором Київського національного технічного університету, 2006 року - академіком Академії інженерних наук України, президентом Клубу львівських поліграфістів, почесним членом Міжнародного братства кавалерів Гутенберга (Варшава).Крім того, Богдан Васильович - академік Аерокосмічної академії України, член Президентської ради Української асоціації творчої інтелігенції України "Світ культури", голова науково-методичної комісії МОН України з підготовки фахівців "Видавничо-поліграфічна справа". За активну науково-педагогічну діяльність нагороджений відзнакою третього ступеня Державним комітетом телебачення і радіомовлення України "За заслуги в розвитку інформаційної сфери" (2005 рік).Богдан Васильович - активний науково-громадський діяч, завжди обстоює національно-патріотичні та демократичні засади освітнього процесу, розвиток української мови і культури, інтереси українського книговидання та розвитку вітчизняної поліграфічної галузі.Життєве кредо Богдана Васильовича - "Порядність, патріотизм, професіоналізм". Цей девіз він передає і своїм синам - Данилу та Яремі.
Надія Гураль - співачка, поет і композитор, автор власних пісень.
Народилася 9 травня на Львівщині у сім`ї педагогів. Ще з дитинства почала писати вірші. У старших класах сама навчилася грати на гітарі і відтоді пише пісні. Закінчивши школу із золотою медаллю, поступила у Тернопільський Державний Педагогічний Університет на факультет Підготовки вчителів початкових класів. Після закінчення університету вирішила здобути другу вищу освіту (факультет Післядипломної освіти, англійська мова).
В студентські роки Надія брала участь і перемагала у багатьох всеукраїнських та міжнародних пісенних конкурсах. Зокрема у конкурсі студентської пісні "Окрилені піснею", одна з перших пісень співачки - "Буває й гірше" - отримала премію "Краща авторська пісня". Це послужило стимулом, щоб серйозно зайнятися своєю творчістю: записувати пісні, знімати кліпи, давати концерти.Тендітна, енергійна, красива Тернополянка з Львівським корінням - співачка Надія Гураль постійно тішить своїх шанувальників новими піснями, що стають одна за одною справжніми шлягерами, завойовують любов слухачів. "На край світу", "Село моє", "Рідне місто" неодноразово займали перші сходинки хіт-парадів багатьох радіостанцій України. В доробку співачки 3 відеокліпи. У 2010 році побачила світ збірка віршів для дітей, книжка-розмальовка під назвою "Читайко-Малювайко", а в 2012-му - співачка випускає свій перший авторський альбом, що має назву "На край світу". Диск містить 13 вибраних пісень, які створені в різний час співочої діяльності і є своєрідним підсумком творчості за останні роки. Надія багато гастролює, даруючи нові пісні, романтичний настрій та енергію запального танцю разом з яскравим шоу-балетом. Надія Гураль - молода співачка, але досвід у неї вже чималий: близько 10 років вона виходить на сцену. Вона є автором і текстів, і мелодій своїх пісень. ЇЇ творчість здатна потішити і ліричними текстами, і танцювальними ритмами, і, відповідно, приємними фольклорними мотивами. Власне, це саме те, що в Україні зараз називають модною естрадою.
Біда Дмитро Михайлович - видатний український флейтист, педагог, основоположник сучасної львівської флейтової школи
(04. 03. 1919, с. Ясенів, нині Бродів. р-ну Львів. обл. – 09. 12. 1979, Ленінград, нині С.-Петербург)
Народився у сім'ї селянина. Музичні здібності перейняв від матері, яка мала гарний голос і неабияку артистичність. У дитинстві Д. Біда любив імпровізувати, наслідуючи спів пташок, на власноруч зробленій сопілці. У 1935 р. він закінчує початкову школу у рідному селі; в цьому ж році вступає у військову музичну школу при державній консерваторії м. Катовіце (Польща), де навчається чотири роки (до 1938), і, крім музичної, отримує також середню освіту. Всі 13 предметів, які проходив Д. Біда, зокрема спеціальності флейта (проф. Турковскі), скрипка (проф. П'ясецка), фортепіано (проф. Скшинська),— відзначені в атестаті про закінчення школи відмінними оцінками.
Друга світова війна змусила Дмитра Михайловича перервати подальше навчання. Він повертається додому, працює на різних роботах: комірником на електростанції, художнім керівником самодіяльності. Служив у Радянській Армії з квітня 1944 до травня 1946; перебував на території Польщі та Німеччини, був нагороджений медаллю «За Перемогу».
У віці 27 років (1946) Дмитро Біда вступив одразу на 2 курс Львівської державної консерваторії у клас старшого викладача Ф. Прохачова та професора Лекгера. Талант Д. Біди подвоювався величезною працьовитістю: за видатні успіхи у навчанні його нагородили стипендією ім. М. Лисенка. Д. Біда також добре володів (окрім флейти) скрипкою, фортепіано і всіма дерев'яними духовими інструментами.
Вже з першого року навчання у консерваторії Д. Біда стає солістом симфонічного оркестру Львівської філармонії. В цей період почалася і виконавська діяльність Д. Біди: він виступав як соліст з оркестром Львівської обласної філармонії. У його виконанні львівська публіка мала змогу почути Концерт№2 В.А.Моцарта, СюїтуСі-мінор Й.С.Баха, Фантазію на 2 українські теми М.Лисенка.
У 1949 починає працювати викладачем у музичному училищі та спеціальній музичній школі-інтернаті ім. Соломії Крушельницької, а у 1951— старшим викладачем у Львівській консерваторії. Попри те, що Д.Біда працював у навчальних закладах Львова лише 7 років, основи сучасної львівської школи флейтової гри заклав саме він. Його учнями були відомі львівські музиканти і педагоги Юрій Смірнов (1928— 1995, доцент Вищого державного музичного інституту ім. М.В.Лисенка), Іван Левкович (1936— 2008, соліст Львівської філармонії, викладач спеціальної музичної школи-інтернату ім. Соломії Крушельницької).
З 1957 Д.Біда— соліст оркестру Київської опери.
У травні 1959 р. Дмитро Біда стає солістом заслуженого симфонічного оркестру Ленінградської філармонії під керівництвом знаменитого диригента Євгена Мравінського. Варто зазначити, що лише цей оркестр у Радянському Союзі мав звання «Заслужений». Професійний рівень колективу, зокрема духової групи, був дуже високим. Оркестр постійно гастролював по всьому світу, але реалії того часу зазвичай змушували Д.Біду залишатися вдома: він мав за кордоном близьких родичів, тому був «невиїзним». Замість нього на гастролі їздили регулятори.
У 1953 р., після Празького фестивалю та конкурсу виконавців на духових інструментах, відомий валторністВ.Буяновськийорганізував Квінтет духових інструментів. Учасниками ансамблю стали лауреати конкурсу Л.Перепьолкін (флейта), В. Курлін (гобой), М. Ізмайлов (кларнет), Л. Печерський (фагот), В. Буяновський (валторна). З часом склад частково змінився, і партію флейти почав грати Д. Біда, а партію кларнета— О. Захарін. Квінтет мав багатий репертуарі провадив активну концертну діяльність. Пізніше, з ініціативи В. Буяновського, ансамбль був доповнений невеликим хореографічним колективом.
У 1961–1977 роки відбулося понад сорок концертів оркестру Ленінградської філармонії, в яких Дмитро Біда брав участь як соліст. Серед них— концерт 24 лютого 1967 року, де прозвучало тріо К.М.Вебера для флейти, віолончелі і фортепіано; концерт 19 січня 1970 року, у якому Дмитро Біда виконав усі твори Моцарта для флейти з оркестром (Анданте, Концерт nbsp; №1, Концерт №2 і Концерт для флейти і арфи). 4 жовтня 1968 року, на концерті, присвяченому 60-річчю Давида Ойстраха, Д. Біда виступив із цим славетним скрипалем: вони виконали Брандербурзький концерт №4 Й.С.Баха для флейти, скрипки, клавесина та струнного оркестру.
В Ленінграді Д. М. Біда викладав у музичному училищі. Левову частку педагогічного матеріалу Д. Біда знав напам'ять, тому навчав учнів на власному прикладі. Також Дмитро Біда написав декілька п'єс для флейти і фортепіано.
Гастролював 1977 у Великій Британії та Франції. Заснував Міжнародний конкурс виконавців на дерев’яних духових інструментах.
Назарке́вич Яросла́в Іва́нович - львівський архітектор
Народився 14 лютого 1924 року в селі Ясенів на Бродівщині в родині сільського дяка. У 1936 році закінчив сім класів початкової школи, продовжив навчання в Золочівській середній школі. З початком війни вчився у Бродівській середній школі і врешті в 1941 році закінчив середню шкільну освіту у Львові.
У 1943 році поступив на так звані «Технічні фахові курси», заняття на яких відбувалися в незайнятих німецьким військом корпусах Політехніки. Після війни в 1945 році вступає до Львівського політехнічного інституту на архітектуру (керівником кафедри є один з нечисленних представників передвоєнної професури Львова Іван Багенський). Серед його однокурсників були й інші архітектурні таланти: Ярослав Новаківський, Роман Липка,Олег Радомський. Після отримання в 1950 році диплому з присвоєною кваліфікацією «інженер-архітектор» працює у Рівному до 1954 року. Згодом повертається до Львова, де його постійним і незмінним місцем роботи стає Львівська філія проектного інституту«Діпроміст» (сьогодні «Містопроект») на посаді головного архітектора проектів. З 1959 року член Спілки архітекторів СРСР.
З 1955 року одружений з Вірою-Марією Редько, донькою відомого філолога-ономаста Юліана Редька.
5 червня 1982року архітектор помер у Львові. Похований на Личаківському кладовищі, поле №5, поруч з могилою матері Олександри Назаркевич.
Серед житлових будинків початку 1950-их років слід відзначити наріжний будинок Ярослава Мудрого, 1 на перехресті з Городоцькою, збудований у 1952–1954 за проектом Ярослава Назаркевича у співпраці зАнатолієм Консуловим. Він був першим багатоквартирним житловим будинком архітектора Назаркевича у Львові.
П'ять поверхів цього будинку дуже грамотно ритмічно поділені на три частини, що зменшуються догори. Наріжна частина всіх поверхів ризалітно виступає на невелику відстань, що створює асоціацію вежі, завершеної рельєфними півкругами та обелісками. Другий і третій поверхи кутової композиції оздоблено пілястрами з канелюрами і карнизом. Між вікнами спостерігається рельєфна композиція з застосуванням соціалістичної символіки. Це остання данина, яку віддав Ярослав Назаркевич радянському монументальному класицизму.
Назаркевич мав надзвичайне чуття пропорцій, досконало володів практичним використанням теорії «золотого перетину», мав енциклопедичні знання у різних гуманітарних галузях, і слідкував за всіма новими тенденціями архітектури. Тому зумів у своїх проектах запровадити прийоми, які раніше ніхто в Україні не використовував. Зазвичай житлові будинки, запроектовані ним, львів'яни називали зведеними за чеським проектом, бо у них було вигідне, покращене планування помешкань і сучасний, елегантний вигляд фасадів. Окрім того він постійно прискіпливо слідкував за якістю роботи будівельників, часто виїжджаючи на об'єкти в процесі авторського нагляду.
Серед найкращих реалізованих проектів: житлові будинки у Львові— проспект Свободи №6-8 (перший модерний житловий будинок у Львові, де було славетне кафе «Червона Шапочка» у 1963(тепер «Острів суші»);
в Личаківському районі ансамбль житлових 10-поверхівок по вул. Ніщинського, дорога Кривчицька №1, вул. Ст. Личаків №1 і Копальна №6, Львівське профтехучилище №32 на вул. Кривоноса (1971), п'ятиповерховий житловий— вул. Панаса Мирного №43— 70-і рр.; вул. Корольова №10, вул. родини Крушельницьких №1а, (колишня Будівельна)— 1980р., у Вінниці, Трускавці; студентські гуртожитки Львівської академії мистецтв по вул. Кримська №-№26а, 28, 30, гуртожиток на 315 місць— Зелена №105, 115, гуртожитки по вул. Володимира Великого №14, 16, 18, 20; гуртожиток по вул. Угорській №2 у Львові, а також в Києві, Харкові, Вінниці; стадіон «Дружба» (тепер«Україна») у Львові на 45 тис. місць (1963) у співавторстві зВолодимиром Блюсюком,Ларисою Скорик, Ярославом Порохнавцем тощо.
Працював над інтер'єрами Будинку Архітектора (Порохова вежа, спільно з Я.О.Новаківським та О.А.Радомським) (1955–1956). З нереалізованих, але дуже цікавих проектів є будинок творчості молоді на [Погулянка (Львів)[|Погулянці]], у якому використане його принципове планувальне рішення і загальний стиль архітектурних об'ємів з характерним для Назаркевича потужним обрамленням вікон, виступаючими бетонними рамками, проект бібліотеки Університету на вул. Драгоманова, який би надзвичайно гарно вписався з також нереалізованим проектом розбудови Національного Музею роботи Ярослава Новаківського, лікарня на вул.Зеленій, проект інституту «Містопроект» на Т.Чупринки тощо.
В останній період життя був головним архітектором північного району Львова, справою свого життя вважав мікрорайон вулиціТопольної(тепер вул. Мазепи), де створив серію 14-поверхових житлових будинків (1975–1978). Встиг ще проконтролювати будівництво надзвичайно вдало вписаних у горбистий ландшафт п'яти- і дев'ятиповерхових житлових масивів на Топольній. За цей комплекс Ярослава Назаркевича подавали на здобуття Шевченківської премії. Безпомилкове ландшафтне чуття архітектора дозволило створити йому разом із львівськими скульпторами Теодозією Брижі Євгеном Дзиндрою величний скульптурно-меморіальний комплекс на місці колишнього концтабору у Володимир-Волинську(1966). При в'їзді до Трускавця стоїть створена ним спільно з художником Євгеном Безніском стела.
Плідно працював у галузі малярства (портрети, пейзажі) і оригінальної графіки. Був неперевершеним майстром дружнього шаржу і епіграм. Він чудово володів мистецтвом шрифта і створював нові українські шрифти на основі вивчення спадщини Нарбута, Ковжуна, Сластьона, Нагірного, Левинського. Він умів на роботі і в побуті створити душевні взаємозв'язки з людьми, знаходити і створювати середовище прихильників і однодумців. Вирізнявся глибокою ерудованістю. Протягом життя укомплектував чудову бібліотеку— всього біля десяти тисяч книг.
Новаторство Ярослава Назаркевича було багатогранним— розробив цілий ряд базових зразків багатоповерхового малосімейного житла гуртожитського типу. Тоді стояло на державному рівні питання швидкого збільшення кількості житла для львів'ян, і Назаркевич вирішив його за рахунок системної технології. Він зумів здешевити житло шляхом уніфікації і технологічності виробництва, які зумів максимально естетизувати. За допомогою доступних матеріалів і простих форм, в умовах жорстких фінансових обмежень умів створювати відчуття свіжості й сучасності архітектури. Розробивши авторську інженерію й технологію естетики, створив стиль лаконічної шляхетності.
У 70 роках XX століття з'являлося вже панельне будівництво і він вдало поєднував його з цеглою, впроваджуючи кольорові панелі, що розширювало архітектурну палітру майстра. Вдало вмів використовувати вертикальну пластику фасадів, упорядковуючи і збагачуючи їх ритмом і метром пілястр. Поєднував площину фасаду з прозорими й непрозорими екранами балконів і лоджій, що створювало орнаментальну ритміку. У містобудівному аспекті він умів класично вписувати об'єкти в існуюче середовище, що створювало ансамбль. Коли треба було, створював не домінуючі, а фонові об'єкти, і цей фон ставав теж своєрідним персонажем.
